З-під Полтави до Бендер. Крутіж

відважних одчайдухів, а добре озброєний загін бойовиків за справу, вагу якої вони розуміли.

«Постоїмо, постоїмо, — казали, — за чесне й справедливе діло!» І з очей їм видно було, що

постоять.

Зі старими дядьками нараджувався Босаковський, як і куди йому пробиратися, щоби

полковницю Нечаїху безпечно провезти до Чигирина, чи до Суботова, бо поки-що він ще й

сам не знав, де вона має своїх шукати. Слобідка послала кількох бувалих людей на звіди.

Вернулися з добрими вістями. Намітили шлях і переговорили з селами, крізь які цей шлях

пролягав, щоб Босаковського ніде не спиняли. Скрізь обіцяли йому допомогу.

Нечаїха в це діло не встрявала. Так і знати було, що вона цілим серцем і всіма думками в

Бихові, біля мужа витала. З ним на валах обороняла город перед чужою навалою, з ним

перемогти або згинути хотіла, а якщо в Бихів годі їй пробратися, то чи Суботів, чи Чигирин,

було для неї байдуже.

Не раз і не два дякувала Босаковському, Уласові й іншим, що так щиро потрудилися для

усіх, а тими, що їх у боях ранено, піклувалася щиро, перев`язувала їм рани й готувала

цілющі масті з воску, живиці й спирту, бо розуміла це діло не згірше від цирульника в місті.

Сполудня другої днини пришкандибав дворецький. Марний був і худий, як висушена

сливка. За гроші, що їх при Фалдовському знайшов, поховав його, а решту дав на боже, щоб

хоч трохи облегшити обтяжену душу покійника. При людях не згадував про нього, тільки

зітхав і нарікав на старість. Босаковський зрозумів старого й не жартував, що підбере йому

жіночку таку, хоч у коноплі став, щоб лякала непотрібну птицю. Раз тільки по плечах його