З-під Полтави до Бендер. Крутіж

казані, гаркотіло. Дворецький знову закропив його водою.

— На замочку... дванадцять кроків від дуплавого дуба — копай! Там гроші є... Тетері

даш... Най не щадить... Все Хмелеве кодло пропасти мусить... і Гетьманщина, і козацтво...

все.

Ще щось брався казати, але дворецький не міг догадатися що. Він безрадно став

шептати молитву: «Богородице Діво...»

Нараз мов батогом цвякнуло: «Присяг-ни!»

Дворецький стрепенувся. Скільки ненависті, скільки бажання помсти було в тім однім

слові!

Відсунувся і з острахом дивився у страшні очі свого пана.

А цей останками сил припіднявся і вхопив його за горло: «Присягни, що мою волю

сповниш». Дворецькому в голові зашуміло. Млин, повінь, битва...

Він стільки літ служив своєму панові вірно і слухняно, як пес. Аж нині, нараз, коли цей пан

конає, він має йому сказати «ні?» Але ж бо й «так» вимовити важко, неможливо.

Пригадалася Маруся Богатьківна, тиха, добра Олена Нечаєва і безталанна Катерина

Виговська, — як же тут присягнути, що він на їх згубу піде?.. Неможливо!

Мовчав. Лиш уста йому із заворушення тряслися.

— При-сяг-ни! — повторив Фалдовський і покаліченою рукою впився у горлянку свого

вірного слуги.

— Пане мій, добродію ласкавий, зрозумійте мене, простіть, я не можу, — насилу вимовив