З-під Полтави до Бендер. Крутіж

без сліз не обійшлося. Господиня, плачучи, іконою благословила на дорогу Нечаїху, Марусю

і Бориса.

— Їдьте щасливо й най вас Бог провадить!

Вийшли з хати й прямували широкою сільською вулицею на майдан.

Борис полковницю попід руку провадив, бо мряка, мов море, затопила село так, що й

світа Божого не було видно. Тільки на майдані гуділо щось глухо. Надягали останні вози й

коні. Але люди не гукали й не перегукувались, лиш справно й складно ставали там, де їм

Босаковський казав. Знати було, що відчули руку досвідченого провідника. Нечаїху примістив

він на найкращому возі посередині валки. Сам скочив на коня і рушив з місця. Люди

виходили з хати на ворота, здіймали шапки, а батьки благословили синів у дорогу. Просили

їх, щоб не барилися довго і щоби не осоромили їх.

Виїхали в поле. Мряка все ще віддих у грудях спирала. Така густа й біла, як молоко. Село

лишали за собою у долині, шлях підіймався злегка вгору під лісок, що бовванів перед ними,

як осіння чорна хмара. Але чим ближче до нього, тим ясніше ставало.

Так посувалися, мов привиди нічні, може, годину, як не довше. Аж на горбі, за ліском,

нараз немов би хтось сіру завісу угору підняв: відслонився широкий вид. Небо з сірого

ставало фіолетове, зеленаво-синє, наче морська вода. Ще трохи й на сході, казав би ти,

хтось мечем землю від неба відділив. Кривава смуга на обрію заблисла. Ширшала й

кріпшала з кожною хвилиною, немов би там цілі села й міста горіли. А посередині

палахкотіло найясніше — там сходило сонце.