З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Ожила вода в ріках, ставах, озерцях, замерехтіло золотом зів’яле листя дерев, вікна в

хуторах розплющили очі. У кожному вікні світилося, як у церкві на вечірній відправі.

Люди мимохідь повернулися до сходу, туди, де збувалося це диво природи. Наче вперше

бачили таку красу.

Босаковський дав рукою знак: валка зупинилася. Він зіскочив з коня. Скинув шапку,

підняв голову вгору і дивився перед себе далеко.

— Сонце, ти Боже всевидяче око! Не ховайся перед нами, грішними, за хмару. Осіни оці

поля, луги й левади, випий сльози й висуши кров винну й неповинну, що, мов повінь,

розлилася широко. Дай силу ланам нашим, щоб вони покрилися збіжжям, лавою густою на

пожиток людям і худобі. Осіни голови мужів і жінок, братів і сестер наших, зазирни в їх очі й

серця глибоко, щоб вони прозріли й пізнали, яка могутня сила любові й згоди і яка безплодна

ненависть і роздор. А побачивши, яка гарна й благородна ця батьківщина наша, щоб

полюбили її усіми силами й усіми мислями своїми та щоб постояли за її волю, цілість і

незайманість від роду та до роду! А нам, рідним синам нашої матері землі, її слугам і

оборонцям, дозволь боротися явно й славно, а в потребі й голови свої за неї покласти —

амінь!

Голос Босаковського з кожним словом кріпшав і могутнів. Обличчя його прояснювалося,

кращало. Він перероджувався і не той став, що перед хвилиною був. Немов личина, яку

довго носив, нараз зісунулася з нього й лежала на землі, під ногами. Усе, що було припадко-

ве й навмисно ним придумане, кудись дівалося, а наверх добувалося усе те гарне й добре,