З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Фалдовський лежав так тихо й непорушно, що довго треба було вдивлятися в нього і

вслухатися, щоб пізнати, що він ще не труп.

На дворі цяпотів дощ. Вітер шумів і кидав крізь відчинені двері сухими зів`ялими

листками.

Кілька їх Фалдовському на груди впало.

«Це так замість похоронних вінків, — подумав собі дворецький. — Такий був пан, такий

вельможа, усе перед ним трухтіло, а тепер, як Лазар, лежить, аж дивитися прикро. Жив у

палатах, а гине в шіпці, не знав, якої їжі й питва забажати, а тепер кілька крапель води, та й

ті вливати треба, — Боже мій, Боже!»

На гадку насувалися спомини з давніх часів, коли він ще у дворі старого пана служив.

Фалдовські недавно прийшли на Україну. З дня на день багатіли, з дня на день землю під

свою руку горнули, людей садовили на ній і прибутки тягнули. Згодом доньок повивіновували

й повіддавали, син на батьківщині залишився. Що то за «панич» був, най Бог боронить і

заступить! І сам спокою не мав, і другим не давав. Як не лови, то наїзди, як не дикі бешкети,

то суди, процеси, бійки. Пощо він по тих судах їздив, хто його знає, з судів і присудів сміявся,

з копних, чи інших, усе одно. На всі свистав. Як він хотів, так мусило бути. На те він шляхтич і

пан. На яку жінку або дівчину оком кинув — та вже пропала. Вибирав щонайкращі,

вередливий був, най Бог йому простить. Лука йому в нечистих ділах помагав. Ой, не одна їх

обох проклинає, а коли б так оцей став, що за гайком мерехтів, спустити можна було, то... І

старий перехрестився. «Господи! Велике милосердя твоє!... Аж на останній карк скрутив, на