З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Марусі. А казав я Луці: лиши! Це ж дівчина немалого коліна, виявиться — і буде біда! Не

послухав мене. І тепер має за своє. Обидва з Фалдовським поламали собі зуби на тім

смачнім шматку».

Сон зморив старого. Сидячи задрімав. Кидався, кивав, як жид на шабасі, аж скотився на

сіно і захропів. У сні побачив Суботів і покійного гетьмана. Стояв у сірім жупані біля колоди,

на якій голови рубали. Звідкілясь і Тиміш узявся. Загонистий, гарячий, сам пал. «Клякай,

старий!» — гукнув. Усім так буде, як не нині, то колись, усім, хто не живе по правді.

Клякай!...» «Я не хочу!» — відповів перестрашений дворецький і збудився. Якою ж величною

палатою здавалася йому отся повітка.

— Свят! Свят! Свят! — хрестився і шепотів молитву.

Нараз Фалдовський підняв другу повіку.

— Ксавере! — гукнув, — а де я?

Дворецький зірвався на рівні ноги, скочив і припав до панської руки. «Маленький

припадочок, ясновельможний добродію мій, пан у двобою ранені».

— У двобою? З ким?

— З Босаковським.

— Шляхтич?

— Так.

— То добре, — а помовчавши хвилину, насилу проговорив: «Твердої... руки... чоловік».

І знову замовк, лиш устами ворушив, буцім щось казати хотів, та не міг, бо сили не було.