З-під Полтави до Бендер. Крутіж

було сухе і маловодне, то таки ставки, болота й озерця не повисихали дорешти. Ліниві річки

протікали крізь них, крутилися й вертіли химерними вихилясами, не поспішаючись до Дніпра.

Шелестів комиш, сичала осока, де-не-де сумно шуміли верби. Між вільхами тепличини, як

диявольські западні, чигали на людські душі. Не вважай лиш, попади туди, а вже більше білого

світу не побачиш. Потягне тебе, «бий то сила Божа»,

22

прямо до свойого темного царства.

Ніч була не дуже-то видна, туман підносився з болот, ліси тінь на землю кидали, невесело

ставало на душі.

Геть далеко, чимраз дальше шумів Дніпро, а втікачам причувалося, що за ними вороги

женуть: земля дудонить, порскають коні, дзеленкотять шаблі... Поспішайсь! Поспішай!

Похід поділився на дві частини, перша з гетьманом напереді, друга з королем за

нею.

Гетьман веде. Він у подушках лежить. Болі його мордують. Як він у болоті загрузне, або

коли доведеться шукати кращої дороги, підбігає Войнаровський і питає про здоров'я. Гетьман

заспокоює його, але з голосу знати, що він тільки насилу держиться. Почуває відповідальність,

яку прийняв на себе, і це почуття не дає йому скласти зброї в боротьбі з останнім ворогом - з

недугою. Він мусить провести короля і своїх вірних людей у безпечне місце, мусить коли не

фізичну силу, так хоч свою заповітну ідею спасти з непередбаченого погрому. Тут біля його

невеличкий числом, але сильний духом гурток людей, пройнятих тим самим бажанням, що й він,