З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Тепер Босаковський замовк і голову на груди похилив.

— Та ще й те годиться сказати, що не пора тепер на нарікання, — продовжував Помело,

— тільки розжалоблюєш себе, брате. А нам не сліз і не жалю треба, а діла, щоб рятувати те,

що врятувати можна.

Босаковський руку до нього простягнув. «Правда твоя. Нам діла треба. Кожний хай

робить, що хоче. Ми Нечаїху рятуймо, рятуймо Богданів рід».

— Я живий! — почувся нараз старечий, тремтячий голосок. Дворецький висунувся з імли

й припинив розмову.

Босаковський потягнув його за рукав:

— Сідай, старий! Хоч, може, твої пальці й не дуже то чисті, бо ти завжди коло того

поганого Фалдовського терся, а все ж таки хоч на старості літ помудрів і покинув його, а з

чесними людьми пішов. І, мабуть, не пожалієш за цим. Бо де тепер твій пан? А ти, славити

Бога, живий. Що — живий! Я тебе ще й оженю. Побачиш, що оженю! — і Босаковський з

такою силою поклепав старого по плечах, що той аж перевернувся.

— От тобі й жених! — сміявся Босаковський. — Що ж буде, як тебе жінка за чуба вхопить,

бо я тобі у своїх «майонтках» таку жіночку підшукати гадаю, що прямо хоч у коноплі став.

Тебе і її. Виполохали б усю шкідливу птицю, яка була б. Що? Ні?

Нараз замовк, слово як ножем відрізав, бо побачив, що дворецький очі долонею прикрив і

хлипав.

Босаковський зніяковів. Йому жаль стало старого. «Чого ж бо ти? Бачиш, що жартую. Ми,