З-під Полтави до Бендер. Крутіж

козаки, любимо жарти. Нам розмова без жартів, що без солі хліб. Перестань». — І хотів

підвести дворецького й посадити коло себе. Але цей упав на коліна й насилу благав:

— Пане Босаковський! Ви мене своїми жартами не образили (я старий слуга, до

панських жартів привик), але покійника, пана Фалдовського забути не можу. Крутий чоловік

був, кам`яне серце мав, то правда. Не одного він скривдив і не одну, най йому Бог гріха прос-

тить, бо люди не можуть. А все ж таки я його на своїх руках виносив, виплекав, викохав, я

його мови й молитви вчив.

— Не признавайся, старий! — перебив Помело.

— Не моя вина, добродії мої! Не моя! Предківська кров відізвалася у ньому, з такого роду

був. А нині... — і старий знов розридався гірким плачем.

— Чого ж ти хочеш, кажи! — спитав Босаковський.

— Милість зробіть, покажіть свою ласку!..

— Кажи ж бо раз!

— Дозвольте мені тіло покійника забрати! Це був мій пан, я його на руках виплекав від

дитини...

— Чули вже! — перебив йому Босаковський і повернувся до Помела. — Як ти гадаєш,

брате?

Помело відкашельнув. «Хай бере. Нам байдуже, де зігниє Фалдовський. Старого жаль.

Дозволь».

— Бери! — сказав Босаковський і поправив вус.