З-під Полтави до Бендер. Крутіж

дорогу пора. Наші у слобідці, мабуть, нас тривожно визирають. Може, уже й моляться за

наші душі.

Та ще він того не скінчив, як заіржав кінь і з імли виринула козацька стать.

— Борис! — радісно скрикнув Босаковський. — А тебе що до нас принесло? Чому не

пильнував жінок?

— Жінкам уже терпцю не ставало. А мені також. Так довго вас не було. Ми боялися, чи

не дай Боже.., — і не скінчив, бо занімів з дива, побачивши кілька гарних коней і цілу купу

зброї. — Га, га, га! Як бачу, не прогавили ви нагоди. І напрацювалися.

— Ще й як! — покрутив вус Босаковський.

— Так тоді поздоровляю з перемогою. Шкода тільки, що мене тут з вами не було.

— Не жалуй, — потішив його Помело. — Таких пригод чекає нас ще багато. Це лиш

початок. Чим дальше в ліс, тим більше дерев. Так, гадаю, і з нами буде. А все ж таки початок

ми зробили добрий.

— На коні, панове, на коні! — наглив Босаковський, бо спішивсь до слобідки. — Жінкам

уже терпцю не ставало, — мотав собі на вус. Перший у стремена скочив, за ним Помело,

Уласенко, Фтерапонт та інші. Кожен крім свого ще одного зайвого коня за вуздечку тримав.

Фтерапонт щонайкращого вибрав, але запевняв усіх, що це підпалений. «О, дивіться,

дивіться, як боками носить». Дворецький і перевізник узяли собі щонайспокійніших. Поклали

Фалдовського на бурку й везли обережно.

— Не спішись! — остерігав перевізника дворецький.