З-під Полтави до Бендер. Крутіж

він замість розказувати, тільки рукою махнув: «Е-ет!»

Крізь імлу пересувалися тіні людей і коней. Молоді гомоніли, Фтерапонт реготався

безжурно. Інші оглядали свої рани, бо, мабуть, не було ні одного, щоб із бою неранений

вийшов.

— От нема то, як молодим бути. Що їм! Перед ними життя. Не те, що ми, — почав наново

Помело. — Ми не тільки собою турбуємося, а й ними і всім.

— І це гірша турбота, ніж що. Як погадаю собі, до чого воно йде, то мало не скажуся.

Пощо твій труд, пощо твої зусилля, коли люди самі чортові в зуби лізуть? Мали свою

державу, тільки тримай її, скріпи, уладжуй, — ні! То гетьман їм не до вподоби, то гетьманиха,

то його вус, то її спідниця. Гетьман не п`є, а гетьманиха не лається, Алексія їм подавай! Бо

любіший для них чужий гарапник, ніж своя булава. Такий народ! Неправду кажу, що?

Помело мовчав. Може, у душі і притакував Босаковському, так признатися не хотів. Усе ж

таки колишній запорожець, а запорожці ворогували з Виговським, бо він із панів, зі шляхти,

та ще княгиню за жінку собі взяв.

— Чого ти мовчиш, брате? — спитав його вдруге Босаковський.

— Мовчу, бо не знаю, що тобі на твоє гірке слово казати. Трохи воно так, а трохи ні. Не

всьому винен народ. Ой, не всьому! Народ що оце плесо (і показав на воду), як кинеш

камінь, то сколишеш його. Винні ті, що нашу воду колотять і каламутять. На них ти

насамперед нарікай. На тих, що за булаву деруться, і на їх прислужників і наймитів. Народ —

стихія, а вони чорні духи, вони всьому злому причина.