З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Поспіємо.

Коні спотикались на оранці: «Уважай, щоб не пустив на землю!» — гукав дворецький.

— Йому вже не пошкодить, — відповідав перевізник.

— Пошкодить чи не пошкодить, уважай! Бачиш, хлопе який ти! Вчора ниць перед паном

падав, а нині кажеш, що не пошкодить. Гарно так?

— Живий живе гадає, пане дворецький, — відповідав перевізник, і всі вони сховалися у

мряці.

За ними на ставі гойдалися три. порожні човни, а перед ними бадьоро сидів на своїй

сухоребрій коняці пан Валентий Босий-Босаковський. Він міг собі вибрати щонайкращого

здобичного коня, хоч би й того, що на нім сам Фалдовський їхав, та не хотів. «Кінь і козак, —

казав, — це одно. Мій мені стільки літ вірно служив і тепер мав би я його на зелену пашу

пустити? О, ніколи! Звірина — це не патик, панове, вона чує й розуміє, може, краще, ніж не

один з людей. Я свому Розинантові кривди не зроблю, не бійсь! — і поплескав сухореброго

по шиї. — У Чигирина або в Суботові на стайні тебе поставлю, овес їсти будеш і чисту воду

пити, поки обом нам Бог позволить». А сказавши це, чомусь важко зітхнув...

На виднокрузі, як світлячки у вишневім розцвілім саду, мерехтіли трепетливі світельця.

Люди будилися у слобідці.

23

На краю слобідки в повітці на сіні лежав Фалдовський.

Дворецький рачкував коло нього. Обтулював, обтирав піт з чола і мастями натирав