З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Коні іржали й тремтіли, як схвильовані люди. Жили понабігали їм, як батоги. Боками

сильно носили, а козацьких коней не підпускали близько до себе.

— Коні також свою політику мають, — підсміхавсь Фтерапонт.

— Авжеж, що мають, — притакнув Уласенко. — Між ними є також хлопи й пани, як і між

нами. Але гарні коники мав покійний Фалдовський. Хоч за те мож його похвалити.

— Правда. Але ж бо люди його билися непогано.

— Дерлися таки добре.

— Відомо, що не за добре. А може вони й не винні тому.

— А хто ж винен? Ми з тобою?

— Пан їх присилував, мусили. Скачи, враже, як пан каже.

— Один мусив, а другий сам хотів. Усяко буває. Ви мене спитаєтеся, то я вам скажу, —

сміявся Фтерапонт. — Гріх тягне, як горілка, а як привикнеш, брате, то й забудеш, що гріх, а

що ні, що можна, а що не годиться.

Босаковський з Помелом сиділи на бурках і спочивали. Мали час, бо небезпека минула.

Дід Помело жалував, що бандуру на возі залишив. «Часом, як заграєш та заспіваєш собі, то

про все забудеш, а забувати є що».

— Ой є! — притакнув Босаковський. — Мордуються люди, гризуться гірш собак, Бога

гнівлять, а все буцім тому, щоб краще на світі стало, — але де ж тая краса, де це добро?.. Не

бачу... Кругом кривда й погань, і кінця тому не видати... Тю!

— Брате! — присунувся до нього Помело, — коли б ти знав моє минуле, коли б ти знав! І