З-під Полтави до Бендер. Крутіж

наполоханий кінь волік його за собою, ганяючи по лісі. Другі бовталися

безрадно в баговинню озерця, стогнали й ревіли з болю, благаючи рятунку або смерті.

Фалдовський остовпів. Був це для нього перший такий несподіваний удар. Хвилину не

знав, що робити. Втратив людей і не знав навіть скільки, а найпоганіше, що втратив їх у такім

неславнім бою з чорняками, з хамською голотою. І коли собі це подумав, злість підступила

йому до серця.

— Вперед, вперед! — зверещав, якби з нього живцем шкуру здирали і з шаблею у руці

кинувся на Босаковського. Коні їх зударилися, відскочили від себе, кинулися знов і на задніх

ногах, як кентаври, вгору знялися. Їздці шукали себе шаблями. В імлі, як привиди страшні,

бовваніли. Тільки чути було, як їх шаблі зударялися із собою і дзвеніли. Іскри прискали з

клинків, як із заліза під ударами молотів у кузні. Кругом них ішов завзятий бій.

Помело і Фтерапонт щиро працювали, замикаючи ворогові дорогу, Уласенко зі своїми

людьми напирав збоку, перевізники на зади насідали. Люди Фалдовського, заскочені раптово

з усіх боків, не знали, яка сила на них напала, бо в імлі на два кроки нічого не було видно, а

до того, стривожені втратою товаришів, захиталися. Безрадно тупцювали на місці, хто

шаблею навмання махав, а хто стріляв наосліп. Про перемогу вже й ніхто не думав. Одного

вони тільки й бажали: вирватися з тієї матні. «Пане Фалдовський! Пане наш, пане!» —

кричали голосом розпуки, але Фалдовський навіть не відгукнувсь. Він так зчепивсь із

Босаковським, такою жадобою помсти розгорілося його жорстоке серце, що поза тим нічого

більше у світі не бачив.