З-під Полтави до Бендер. Крутіж

відбив був його рівно й мітко. Ще раз зложилися, і ще.

Ніхто до цього двобою не мішався. Усякий розумів, що це Борисове діло. Він за Марусю

відплатить, за все, що вона витерпіла від Луки. А Борис це ще краще розумів, ніж інші.

— За Марусю! — лящіло йому в ушах і додавало сили й відваги, бо одного й другого

треба було, щоб витримати напір Луки.

Лука, хоч не цілком ще тверезий, виявив себе рубакою, яких небагато. Але ж бо й шаблю

мав не будь-яку. Друга під Борисовим ударом розлетілася б давно, а його лиш жалісно

дзвеніла.

Але й Борисова не з гірших була. І вона витримувала удари й завдавала їх так, що ціле

товариство дивилося з насолодою на ту мистецьку гру.

— Наступай, Борисе! Наступай! — гукав палкий Уласенко.

— Не слухай, ще не пора! — перечив Помело.

Фтерапонт з ноги на ногу переступав. Конче хотів іти Борисові в підмогу, але його

стримували за полу, бо як двобій, то двобій. Навіть із Лукою Лукавим треба битися, як

лицарський закон велить. Та, мабуть, другої гадки був сам Лука. Почувши, що сили його

слабнуть і побачивши, що Борис від оборони переходить до наступу, крикнув на своїх людей:

— У сіни, в сіни біжіть мерщій! — і назадгузь відступив у сіни, де було більше місця до

бою.

На той крик кількох хлопів переступило поріг.

—