З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Фалдовський з мене живцем шкуру стягне.

— А я з нього лій накажу стопити. Не бійся, старий, ще я його в Києві у свої руки дістану.

Навіть не гавкне собака! Бач, що він із дівчатами робить, чорти б його пороли.

— Пана Фалдовського важко в руки дістать. Він не будь-хто.

— Знаю, знаю, він із Тетерею знюхався: яке їхало, таке здибало: виплодки диявольські,

грішники старі, нерозкаяні. Край, як одна велика рана, народ кривавиться, а вони собі в Києві

бенкетують і по своїх дворах гареми заводять. Гірш, ніж гареми. Хіба би Бога не було, коли б

їм це безкарно вдалося.

Дворецький слухав і рукою сльози втирав.

— Чого ж ти плачеш, старий? Кажу тобі: не бійся. Я не я буду, коли Фалдовському не

зроблю капут.

— А де ж я тоді подінуся, нещасний?

— Зі мною підеш. Зроблю тебе дворецьким в одній із моїх палат. Заживеш, старий,

заживеш! А як не хочеш, то тут тебе залишу, як мого управителя, бо я зайняв цей замок і

тримаю його. Він мій. Але перше кажи ти нам дати чогось на зуб: маринованої риби,

копчених рябчиків, або хоч би вуджених гусячих лапок, щось такого. А попити також. Але

хутко! Бо мені вже в череві гуркотить... Простіть! — звернувся нараз до Марусі. —

Вихопилося грубе слово. Погана воєнна звичка.

Дворецький побіг. Заспаний хлопець приніс глечики й тарілки, дворецький наливав

келихи старим вином: «Що вип’ємо, то наше», — приговорював своїм звичаєм.