З-під Полтави до Бендер. Крутіж

грозив, що їх на палі посадити велить. А вони присягалися і наглили, щоб скоріш вставав, бо

бандити його в постелі заскочать.

Одягнувся хутенько, вхопив шаблю в одну руку, а в другу пістоль і вже хотів із диким

вереском вискочити до сіней, коли нараз погадав собі щось і зашипів: «Тссс! Залишіться тут,

підіпріть добре двері й сидіть тихо, поки вас не покличу. А як гукну — біжіть до мене мерщій!»

Йому ще, мабуть, хміль не вивітрів із голови, бо по тверезому не наражав би себе на таку

небезпеку, лиш утікав би з життям. Але горілка, а може й свідомість влади, яку мав у руках,

казали йому йти й обороняти прав і добра свого пана. Лука так привик був до злочинів

Фалдовського, що в них нічого злого й злочинного не добачав. Злочинцями на його думку,

були ті, що на двір пана Фалдовського напали. Тому, як побачать його, Луку Лукавого, дадуть

знати ногам і підуть звідки прийшли. Він не знав, що сталося у дворі й певний був своєї

рішучої переваги. Тому-то й увійшов гордо й бундючно, а побачивши невеличке товариство

за столом, з Палажкою, ключницею, дворецьким і Марусею, осатанів. «Повії!» — крикнув,

звертаючись до жінок, а на Босаковського гукнув:

— Бандит!

— Ти бандит! — відповів цей спокійно, — а я шляхтич, Валько Босаковський, якщо хочеш

знати, — і витягнув шаблю.

— Дядьку, лишіть мені його, — попросив Борис і добув своєї. — За Марусю! Він її повією

назвав, — лящіло йому в ушах. Лука не чекав, поки зложиться Борис, перший на нього

напер. Удар був настільки сильний, що міг голову розчерепити надвоє, коли б Борис не