З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Мій прибраний дядько, — заспокоїв її Борис. — Йому ти завдячуєш своїм рятунком.

— Богові милосердному дякуйте, мої кохані, не мені. Богові милосердному, — відповів

Босаковський.

— Спасибі тобі, лицарю хоробрий, — прошепотіла Маруся, а Босаковський у пояс

поклонився: «Радується серце моє на вид такої гарної та гречної панни. Сподіваюсь,

добрими друзями будемо, якщо Борис дозволить, бо я (пощо правду таїть) велике щастя у

жінок маю, дуже велике».

Маруся здивовано глянула на Босаковського. Ніяк не могла зрозуміти, щоб це була

правда. Він і кохання?

Але не виявляла того словами, а Босаковський дальше балакав: «Тільки погано, що ти,

панночко, така тендітна. Не ті часи, щоб пеститися можна. Нам у дорогу пора!»

— Маруся з радості обімліла, — боронила її Палажка. — 3 радості і вмерти можна.

— Та ще, коли побачиш такого козака, як мій Борис, — жартував Босаковський.

— Я — труп, — почулося з кутка. Всі озирнулися в той бік. Там сидів дворецький. Немов

від стужі тремтів.

— Я — труп, — шимшикав посинілими губами.

Босаковський поклепав його по рамені. «Такі трупи в мене ще козака танцюють».

— А мені вже пси похоронного марша грають, — жалівся старий, — бо ваша милість пана

Фалдовського не знають.

— І не потребую знати. Такі пани в мене у грубах палять, навіть ще кращі.