З-під Полтави до Бендер. Крутіж

у свою бурку, бо ніч була вогка й зимна.

— Змерзла? — питав.

— Також! Ти мене грієш, — і тулилася ще ближче.

— А не хвора? — турбувався козак.

Дівчина мовчала.

— Не хвора? — повторив тривожно.

— Видужаю при тобі. — І нараз: «Ах, яка я щаслива, Борисе, яка я щаслива!» —

скрикувала, забуваючи про небезпеку. «Цить!» — і поцілунком затуляв їй уста. «Гадаєш, що

я був коли такий щасливий, як нині?». «Але я без тебе пропала б, пропала би навіки, бо вони

мене тут, як птаху в жмені, тримали. За поріг вийти не смій, як у гаремі якім».

— Не згадуй! — перебив Борис. — Богові милосердному дякуй, що ми з Босаковським

впору довідались про тебе, — от що!

— Дякую і дякувать не перестану, — відповіла Маруся й задумалася. А тоді нараз: — Але

чого цей Босаковський такий страшний? Я мало не вмерла, побачивши його. Господи! Як він

глипає тими очима.

Борис усміхнувся.

— Хоч страшний він, дитино, та добрий. Ти не знаєш, яка золота душа сидить у тім

страшнім тілі.

— Палажка також добра, — щебетала Маруся. — Коли б не вона, то... я, то... я життя собі

відібрала б.