З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Вставай і відчини аптечку. Маруся обімліла.

Витверезився відразу. Дістав якусь пляшчину й потупцяв за Палажкою.

— А це хто? — спитав, побачивши Бориса.

— Марусин суджений, — відповіла Палажка, вириваючи пляшчину з рук дворецького.

— Скільки крапель?

— Десять, — відповів, протираючи oчі.

Палажка відчислила десять крапель і піднесла ложку до Марусиних уст. Маруся підняла

повіки: «Борис? Тут? — спитала здивовано, — ах як я довго спала, який гнітючий сон!»

— Це не сон, серце, а правда. Але не бійся, бо я біля тебе. Не дам тебе нікому й ніколи,

ти моя! — і припав до неї.

Дворецький повалився на лаву: «Я труп» — застогнав, зрозумівши, що сталося.

— Оживеш, не бійся, оживеш, — потішала його Палажка.

На порозі появився Босаковський. В одній руці шабля, а в другій пістоль, ще курилося з

нього.

Задиханий, заболочений, незагоєна рана відновилася, але весь сіяв.

Шаблю полою обтер, пістоль заткнув за пояс і, підкручуючи вус, на три кроки до ліжка

Марусі приблизився.

— Називаюся Валентий Босаковський, — промовив голосом, у якім задоволення і

гордість зливалися в одно.

Маруся глянула на нього й мало не крикнула зі страху.