З-під Полтави до Бендер. Крутіж

боротьбі його скусала й подряпала.

Борис кинувся до Марусі.

— Марусе!..

— Борисе! — і обімліла, повалилася в його обійми.

— Води! Води! Скоріш!

— Несіть її до хати!

Борис не йшов, а біг за Палажкою до ганку й мов дитину, ніс на руках Марусю. Не так

уявляв собі зустріч. Не так. А все ж таки радів, що вона є, що не пропала, що чує її біля себе.

— Марусе, відізвись! — благав.

Мовчала.

— Скоріш! Скоріш! — принаглював Палажку, щоб відчинила двері.

У Марусиній світлиці все ще горів огонь, а на столі стояли залишки неприбраної вечері.

Борис поклав Марусю на постелю. Скоренько роздягнув її, Палажка розщіпала сорочку.

Рятували обімлілу. Маруся лежала, як мертва.

Палажка пригадала собі, що в суміжній світлиці, у дворецького, є аптечка, і скочила туди.

Дворецький лежав одягнений і хропів, «жидів возив». Палажка скоторгала його:

«Вставай, старий!»

— Не хочу. Відчепись!

— Мусиш!..

Здивовано подвився на неї: «Що сталося?»