З-під Полтави до Бендер. Крутіж

парубки Фалдовського надбігали. Наперед якраз ті два, що їх ключниця у змову не втягнула.

На дворі було так темно й імлисто, що нічого побачити не могли. Чули тільки знайомі їм і

незнайомі голоси, але що тут сталося, ніяк не могли зрозуміти. Лиш коло Панька й воротаря

ліхтар кидав невелике не дуже ясне кружало світла. Ключниця усе ще шарпалася з Паньком.

То він її, то вона його перемагала. Сторож був старий, у важких шкапових чоботях, вона

жвава і в легких чобітках; він як медвідь, вона — як дика кішка, обоє задихані, облиті потом,

останніх сил добували. Але як парубки Панькові на поміч надбіжать, то вона пропаде й може

все пропаде з нею, — погадала собі.

— Палажко, поможи! — крикнула. — Поможи!

Палажка вхопила Уласенка за руку й потягнула його в той бік.

Уласенко прибіг, відтрутив воротаря направо, Паньком друлив наліво, увільнив

ключницю, а сам проти парубків повернувся.

Противники не бачили себе, тільки чути було свист Уласенкової шаблі. Парубки відбивалися

хвилину — один колом, вирваним із плота, а другий ціпилном, вхопленим наскорі, але

побачивши, що навіть оба разом не дадуть тому одному ради, дали ногам знати.

— Розбишаки на двір напали! Рятуйте! — верещали, подаючись у напрямі своїх стаєнь.

Воротар удавав сильно потовченого. Качався по болоті і стогнав:

— Ой, люди, ой, гину, конаю. Рятуйте!

Але ніхто навіть не думав про нього, так само, як і про Панька, що рачкував до криниці,

щоб вгамувати спрагу й обмити рани на лиці й на обох руках, бо ключниця у розпачливій