З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Палажко, я не можу...

Палажка вхопила її за руку й витягнула з хати. За той час ключниця побігла до дімку, в

якім мешкав Лука.

Домик потопав у темряві. Повернула двічі ключем, замкнула вхідні двері, а ключ кинула

геть.

— Спи, чорте, спи! Бодай ти не збудився!

Побажавши в такий сердечний спосіб свому властивцеві «доброї ночі», прибігла на ганок,

де вже на неї Палажка з Марусею чекали.

— Хутчіш! Хутчіш!

І три жіночі постаті пустилися доріжкою до брами. Мали ще перейти яких двадцять кроків,

коли нараз нічний сторож Панько заступив їм дорогу (Ах, вони забули про нього!)

— Ви куди?

— А тобі що до того? Пускай!

— Мені не казали нікого вночі випускати.

— Дурний! Я тобі кажу: пусти!

— Не пущу!

— Мусиш!

— Люди, сюди до мене! Хто в Бога вірує, ходи! — кричав Панько.

Дерся, як би з нього шкуру дерли. То не він кричав, лиш страх, той страх, що сидів у його

душі від дитини, страх перед панським гнівом і перед лютою карою за несповнену службу.