З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Маруся голову до подушки притулила й удавала, що спить. Най вони балакають собі в

чотири ока.

— Перевізник знає? — спитала Палажка.

— Він наш.

— А воротар?

— Також.

— А парубки?

— Готові.

— Усі?

— Ні. До двох я й не приступала — непевні.

— А може б спробувати?

— Не треба. Кажу тобі, непевні. Ще нароблять крику, розбудять Луку й попсують усе

діло. Най буде бій. Так краще. Всі вдаватимуть, що б’ються. Але наша візьме. П’яних

пов’яжуть, як баранів. Луку також.

— Але вбивати не треба. Гріх. Бог не поблагословить діла.

— Авжеж, що вбивати не треба. Хоч, правду сказати, Лука заслужив собі на кару. Чи

мало він намордував людей?

— Нехай його карає Бог, не ми.

— Нехай.

Пошепки переговорювали з собою, наслухуючи, чи не почують знаку.