З-під Полтави до Бендер. Крутіж

«панича», а Лука, бо був Фалдовському вірний, як найвірніший собака.

Нині вони могли спокійно відітхнути, могли навіть погуляти дещо. І так роботи нема.

Татарин із рибою від`їхав, на лови не підуть, бо мряка така, що замість у цапа неважко

стрілити в чоловіка, залишалася хіба щоденна крутанина на обійстю.

Як звечоріло, дворецький попросив до себе Луку.

Лука прийшов виголений і вимитий, вус йому так стирчав, що сорока могла б на ньому

сісти. Був це мужчина літ п’ятдесяти, невисокий, плечистий, червоний на виду, з маленькими

хитрими очима, з обличчям без виразу й без характеру. Загальне враження: хитрість і

жорстокість... Лука Лукавий.

От цими то прикметами він і здобув собі ласку й довірливість свого пана. Хитрий був, як

лис, а жорстокий, як рись. Ніяких мук не жахався.

Хоч за вірну службу доробився гроша, але на дурничку все-таки був ласий; до

дворецького наввипередки біг, бо там можна було смачно з`їсти й добре попити.

А нині ще більше, ніж коли, бо дворецький чогось був гостеві особливо радий. Поставив

куропатки, казав насмажити млинців, не пожалував доброго меду, а що найважніше —

зготовив такого спотикача, якого тобі й у Києві не подадуть.

— Що вип’єш, те й твоє,— приговорював, наливаючи чарку Луці.

Лука випив одну, другу, десяту. Ледве очима кліпав.

По вечері сіли грати в кікса7. Щастя сприяло. Виграв декілька золотих, а виграти таки

любив.