З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Ні, дитино. Перше присягни, що не виявиш мене нікому й ніколи, щоб не знати що.

Маруся два пальці вгору підняла:

— Присягаю, що не виявлю нікому й ніколи, щоб там не знати що. Не виявлю, що я від

вас цей лист дістала.

І поцілувала золотий, самоцвітами обсипаний хрестик, що його носила на грудях.

Палажка заслонила її собою і всунула папір у руку:

— Читай!

Письмо було дрібненьке, вправне, навіть гарне. Маруся прочитала: «Будь готова. Як

почуєш «кукуріку», знай, що то ми. Роби, що скаже Палажка, і не бійся нічого. Все буде

гаразд. Бог із тобою. — Прихильний».

— А що там стоїть? — спитала шепотом Палажка.

Маруся ще раз перечитала листа, а тоді Палажка взяла й кинула його в огонь. Згорів,

вона попіл поліном загребла.

— Що ти на це? — спитала.

— Сама не знаю, що казати. Чудо якесь, — відповіла Маруся.

— А бачиш? Не казала я тобі вчора? Що, не казала? Бог змилосердився над нами. Над

нами, кажу, бо я також піду з тобою. Не хочу тут довше сидіти і до гріха помагати катюзі.

Візьмеш мене?

Маруся кріпко обняла Палажку за шию:

— Ще б то ні! Підемо, тіточко, підемо, на ясні зорі та на тихі води, підемо!