З-під Полтави до Бендер. Крутіж

З тими думками й заснула.

19

День довго не хотів зі сну вставати. Оповив імлою, сонце хмарами прислонив і дрімав.

У Марусиній світлиці було так темно, що Палажка каганець засвітила.

Підновила вогонь на кабиці, докинула дровець і, впевнившись, що Маруся спить, пішла

готувати для неї сніданок.

Повіяв вітер, заскрипіла перед вікнами липа, і Маруся розплющила повіки.

Повела перестрашеними очима: де вона є і звідкіля тут узялася? Хотіла зірватися,

вибити вікно й летіти наосліп, навмання, на гостроверхий частокіл або у глибокі хвилі ставу.

Такий гарний її сон снився, а так погано збудилася! Снилось Марусі, буцім вона,

маленька босоніжка, у куценькій сорочинці стоїть у пасіці й боїться бджіл. Але де не взявся

Борис. Причвалав, прив’язав коня біля перелазу, іде. Такий красень, у новій свитці і в

смушевій шапці, шабля при боці. Побачив її і руки до неї простягнув, як до дитини, коли

хочемо, щоб до нас прийшла, і кликав: «Хойці, ходоньки, хойці».

Накрила повіками очі, бо хотіла ще раз побачити цей дивний, дитяче-щирий сон.

— Ти спиш? — почула голос Палажки.

— Або що?

— Бо я тобі сніданок принесла.

— Зараз встаю.

— Та чого? Там така мряка, зимно, полежи собі ще трошки. Поснідай у ліжку, по панське.