З-під Полтави до Бендер. Крутіж

гадайте втікати!»

Якесь пугутькало зловіще на старезній липі кричало: «Пігі-пігі!» Сови відзивалися у лісі.

Ліс шумів, наче море здалеку грало.

Нестерпно важко ставало на душі, буцім тебе хтось ланцюгами до муру прив’язав:

шарпаєш їх, рвеш, гризеш зубами, та перегризти не можеш.

Маруся кинулася на ліжко:

— Збожеволію!

Палажка долонею вуста їй прикрила:

— Бога ради, цить! Тут стіни вуха мають. Лука стежить за нами. Диявол не чоловік.

Почує, до темниці замкне. Там — ад.

І притулилася до дівочого теплого тіла і ледве чутно нашіптувала.

— Потерпи, донечко, потерпи! Слухай мене, я тобі не ворог, ми не чужі. Одною мовою

одного Бога славимо. Бог милосердний, він твоєї кривди не схоче.

— А от вас скривдили люди.

Палажка стрепенулася, ніби хтось доторкнувся до її старої та все ще болючої рани.

— Зі мною друге було. Я пішла на намову, піддурили мене, розгулялася, розсатаніла, не

рівняй мене зі собою, — ти, як лелія біла. Постривай! Нашим паном, як Марком по пеклі,

товче. Він роз’їжджає. А часи тепер небезпечні, — не пора виїздити з двора.

— Ой, не пора... — притакнула Маруся, згадавши свою подорож до Нечаїхи.

— Нині він, кажуть, до Києва їде на якийсь бенкет чи на раду. Мабуть із Тетерею якусь