З-під Полтави до Бендер. Крутіж

б'ється.»

«Ідуть! Ідуть! - кричить смільчак, що раз-у-раз вискакував із своєї нори, щоб побачити, що

ворог робить. - У воду кіньми скачуть. З двох боків нараз зайти нас хочуть.»

Мручко дає відповідний наказ. Гримлять козацькі мушкети і лускають фузії шведські,

московська рота захитується, подається, ранені і трупи відпливають з Дніпром. Але московські,

офіцери, мабуть, дістали, наказ за всяку ціну взяти це бунтарське гніздо і знають, що краще ім

згинути, ніж того наказу не сповнити. Подаються на берег, формують свої роти наново і кидають

їх у гирло погуби.

І знов гук грому, і знову луна відбивається від руїн Переволочної і закочується у

задніпрянські ліси, знаву широкий Дніпро багриться кров'ю.

І ще раз, і ще раз, і ще раз...

Тим часом сонце спускається за далекі, темно-фіолетні ліси. Цілими пригорщами світла

прискає москалям просто в очі, - світла яскравого, гаряче сліпучого... Козакам у допомогу

приходить...

Але пособити годі. Москалі пруться на берег розпучливо, безтямно. Коні ломлять ноги,

люди шкереберть летять у воду, та на їх місце насуваються нові. Не мало їх Меншиков має.

Шведам і козакам гаряче стає. Каптани поскидали з себе, позакочували рукави, озолочені

сяєвом заходячого сонця, облиті потом, з жилами, як посторонки, з очима, що кров'ю понабігали,

завзяті, люті, страшні, мов коралі в якійсь казковій кузні, шаблями, як молотами, по черепах

ворожих б'ють. З супротивником за підпаш беруться, гнуть, давлять, торощать, ніби це не люди,