З-під Полтави до Бендер. Крутіж

а звірі, ніби це не бій, а видиво якесь хоробливе, страхітне. І чимраз більше трупів кругом,

чимраз більше людської крови і м'яса, і чимраз довші тіні кладуться від тих жахливих борців.

Надходить ніч.

Далеко десь на лівому березі Дніпра запалюється виднокруг. Сто огнищ у московськім

таборі горить. А лівий берег чимраз більше темніє. Між ними Дніпро, як лезо велетенського

меча, вилискується. І як на мечі іржа, так на нім кров багровіє.

Кінчиться бій... Ворог відступає, а новий не надходить. Мабуть, білого ранку зажде, бо ніч

нині якась не дуже то й видна.

Мручко з невеличким гуртком товариства по боєвищу похожає: «От і постояли ми, браття,

за волю і за славу. Хай знають наших. Добре, що ми їм страху нагнали. Внукам своїм

розкажуть.»

Обтер лице рукавом сорочки: «А тепер треба нам тут якийсь лад зробити. Маємо

час.»

І пішли ранених з-під трупів добувати. Не багато їх знайшли. Козак, як падав, то хіба, щоб

уже не піднестися на ноги. Доки міг, доти боровся. Альбедільці також. Це були союзники гідні.

Кращих і не знайти! Як котрий падав і чув, що вже не встане, то просив, щоб його добили. Не

відмовляли собі тієї останньої прислуги, бо, як запорожці казали, «краще в чорта, ніж у царя.»

Тим-то довелося тепер Мручкові з товариством тільки

стягнути козацькі і шведські трупи до готового рова й присипати землею з валу й відмовити

над ними молитву. Плакати, на його гадку, не було чого. Гарну смерть мали. Дай, Боже, кожному