З-під Полтави до Бендер. Крутіж

другий світ. Ми тут, донцю, гірше, ніж у каторзі турецькій.

— То що ж мені діяти, порадьте! — просила, заливаючись слізьми, Маруся.

Палажка мовчала.

— Порадьте, бо голову собі об мур розчереплю.

А Бога ти не боїшся? А життя і вроди тобі не жаль?

— Що мені по зогидженій вроді, що по знівеченім життю — краще смерть нагла!

Ні, дитино, усе-таки життя краще. Знаємо, як воно «тут», а не відаємо, як «там». Життя Бог

дав і тільки Бог може його відібрати.

Вечір тулився до стін, а вони притулилися до себе, — не ворогували, спільна недоля

подругами їх зробила.

Від ставу така імла насувала, що, здавалося, повидавлює шибки у вікнах У світлиці

чимраз темніше ставало. Лиш на коминку букова колода тліла і сичали осикові поліна.

Два жіночі голоси, як дві птахи в негоду, тихесенько квилили. Нарікали на свою недолю,

на змарнований талан. Дві людські душі псалом кривди співали: одна, як голуб білий, друга з

підбитим крилом, заболоченим і обагреним кров`ю.

— Потерпи, донечко, потерпи, — казала ця друга, — терпіння і біль, це наше жіноче діло.

Його нам у житті не минути.

— Терпіння — так, але як із соромом жити?

— Як? — і голоси губилися у темряві. Шукали відповіді й не могли знайти.

Нічний сторож під вікнами довбенькою об дошку калатав, буцім казав: «Чуєте? Я тут. І не