З-під Полтави до Бендер. Крутіж

мала Маруся свояків і знайомих, то заздалегідь вивезли її у лісову пустелю. Тут вона була

відрізана від світа, бо в лісах не було твердої дороги, а небагато людей знало навіть, де той

замочок стоїть і куди до нього дістатися. Запрошені на лови приїздили на конях, їх

супроводжували панські гайдуки й лісова сторожа, а через став перевозив їх човном

ставничий. Як же тоді дістатися кому до Марусі й як їй думати про втечу?

Сиділа вона, мов пташка в золоченій клітці, з жахом думаючи про тую днину, коли до

замочка заїде Фалдовський і почнуться лови. Доглядали її, як зіницю ока, навшпиньки

ходили коло неї. Вона зразу сердилася, не хотіла їсти, кидала посудом, грозила, що відбере

собі життя, та по кількох днях збайдужіла і здавалося, що змирилася зі своєю долею.

За товаришку дали їй Палажку, підстаркувату вже дівчину, колись красуню і розкішницю

панську, тепер, здавалося, жінку, готову на все. Палажка днювала й ночувала біля Марусі й

ні на хвилиночку не відступала від неї. «Ясочко моя, королівно заморська, соненько наше

красне»,— яких улесливих слів не підбирала, з якими тільки прислугами не відзивалася до

неї. Маруся гидувала Палажкою, і дивилася на неї, як на свого ворога найлютішого. Але

минав день-другий, і стала привикати до неї, тим паче, що Палажка розказувала їй про своє

минуле, про свою власну кривду і тим оповіданням розбудила співчуття у серці дівчини.

— Гадаєш, донечко, що я з власної волі настаю на твою честь, що не знаю, який це гріх і

кари Божої не боюся? Ні, серце, ні, я мушу. Замкнули мене, як звірюку в клітці, і роби, що тобі

кажуть. Та ж із цієї тюрми не то чоловікові, а й миші проти їх волі не вийти. Бачила, який

високий частокіл, а за ним вал, а за валом рів, а там вода, як море? І втікай! Куди? Хіба на