З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Замішаний в омеляницьку трагедію, став на боці тяжко покривджених Станішевських,

виступав проти «рудої собаки» Ліневського й цілої тічні тих песиголовців, що з Ліневським

тримали, аж на Тетері скінчивши, і таких собі ворогів придбав, що іншого нічого не залиша-

лось, як тільки тікати на Січ. От там то він і з Хмельницьким стрінувся. З ним у походи ходив.

Але бідний, обдертий і не скорий на воєнні добичі, а до того ще й м’якосердий ізроду, не

висунувся вперед.

Хоча рубака першої міри, сміливий, як чортяка, хитрий, як Одіссей, а сильний, як Голіаф,

не то що полку, а й навіть сотні не дістав. Хоч яке лицарське діло зробив, люди того поважно

не брали. Все з насмішками про пана Босого говорили.

А він не сердився. Життя поблажувать навчило. І прощать. Прощав.

Деякий час із сотнею у Суботові стояв. Не дурний, з товариською оглядою, дотепний, до

гетьманського двору наблизився. У покоях бував.

Інший на його місці був би подбав про себе. Раз і другий натякнув би про свою кривду,

сказав би, що менше гідні товариші вже сотникують, а Босаковський мовчав. Ніколи про себе

навіть словечком не писнув.

Зате до гетьманських дітей прив’язався, до обох дівчат, зокрема до молодшої Олени-

Степаниди.

А вона також «смішного Валька» полюбила. Смішного!

Нераз слухала його жартів, пильно дивилася в його очі й навіть, тягнула за вус. «А чого в

тебе такий вус, як повісмо?» — питала.