З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Мов твердиня яка, серед ставів стоїть. Доступитися до неї важко. То так сказати не

лісничівка, а панський замочок мисливський.

— Розумію. А залога яка?

— Невеличка. Декілька людей.

— Певних?

— Один, як собака вірний. До інших я уже татарина одного підіслав. Купить їх. Треба

грошей.

— Багато?

— Людям не дуже, але татарин не візьме що-небудь. Золота хоче.

— Дістане.

— Наперед.

— Половину, а другу по роботі. Інакше не плачу.

— Я так і зробив. Половину дав, а другу обіцяв виплатити пізніше.

— А звідкіля ти мав гроші? — здивувався Босаковський.

— Мав і виложив за вас. Думаю — віддасте?

— Авжеж... А люди ті які?

— Людям я обіцяв, що заберемо їх із собою... й у Суботові до козаків пристануть. То самі

парубки, лише один жінку має й діти. Та того вони й обезсилять.

— Коли?

— Завтрашньої ночі, бо нині зполудня пан до Києва їде, на якусь раду. Він із Тетерею