З-під Полтави до Бендер. Крутіж

літа.

Бачив себе у шляхотськім дворі як найстаршого серед чисельної рідні. Душ одинадцять, з

того сім дівчат. Треба ж для них якесь віно придбати, бо хто нині голу дівчину візьме, хоч би

й таку гарну, як сама Венера білораменна?

І чотирьом хлопцям треба якогось лаха на хребет і шаблі якоїсь до боку й коня, бо

шляхтичі вони, та ще й не будь-які! По мамі з сенаторського коліна. Не було місця для

Валька в батьківській хаті, хай собі йде! Він найстарший, хай собі раду дає!

І Валько пішов. На двір одного вельможі попав, бо був високого зросту й силу мав, як

молодий Самсон.

Та що ж? Гнучкої шиї Бог йому не дав. Валько душею кривити не вмів. Правду в очі різав,

а люди правди не люблять. Не злюбили і його, а він не любив їх. Нікого. Жінки насміхалися з

Валька, а він сміявся з усіх і кусав, як та оса. Навіть свого пана не пощадив. За те й вилетів

від нього. Добре, що живим і лиш покаліченим трохи. На тілі, бо душу виніс цілу, таку, як її

сотворив Бог.

Пішов Валько з тим, що прийшов, тільки дещо двірської огляди набрався й пізнав світ.

Ой, пізнав він його! Та не з доброго боку.

Тоді то й личину на себе натягнув. Бо мусив. Бачив, що без того жити не мож. Згодом до

другого пана попав. Але й тут не інакше. Фальш, кривда, облуда. Кривди стерпіти не міг. За

покривдженими в обороні ставав. Навіть бився. Кілька шрамів донині на тілі своїм носить

(одиноке добро, якого дослужився).