З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Жовтнева глуха ніч стояла над помертвілою землею. Ані одної зорі, ні одного світильця у

природі й у душі.

Темно, темно кругом.

І чимраз темніше й чимраз безнадійніше. Куди не розбіжишся — стіна, до чого не

вдаришся — мур.

А ти веселого вдавай, жартуй, смійся, хоча тебе жаль за горло стискає.

Смійся, Босаковський, своїм гірким, притаєним сміхом над глупотою людською, над

злобою марною й над собою самим. Смійся у самоті, щоб сміху того ніхто не почув і не

побачив. Таку личину ти вбрав, носи її! Аж до смерті носи! Бо коли б скинув і показав своє

справжнє обличчя, ніхто не повірив би тобі. Збожеволів наш Босаковський, сказали б навіть

твої найближчі... Найближчі — а де ж вони? Дури себе й других дури, іншого способу нема.

Безжурного вдавай. Увесь світ удає, весь світ один великий театр. Ті перебираються за

ангелів, тамті за мучеників, ще інші за лицарів. Є такі, що й у чортів люблять прикидатися,

але в тих чортиків дурненьких, що то їх навіть наш землячок на решето бере, а не справжніх

чортяк. О, до них охотників нема! Бо кому нині хочеться виявляти себе таким, як він є?

Удавай, Босаковський, удавай!

Коні зітхали, Помело щось крізь сон балакав, вартові перекликалися стиха, щоб

полковниці не збудити.

Босаковський комір від драної бурки поставив і у своє минуле мандрував. Аж у дитячі