З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Босаковський з-під лоба подивився на нього.

— А хоча і два Малини, то ти мені не оббивай боків.

— Я більше не буду.

— Пам’ятай! А далеко ще до цього Малина?

— Таж не близько. Ми на горбику, тому вже його й видно, а їхати прийдеться ще зо дві

години, бо дорога туди така погана й не дуже то безпечна. Всяка наволоч міська тут

промишляє.

— Зо дві години кажеш. Гм... — і Босаковський задумався. — Слухай, хлопче!

— Слухаю, пане.

— А чи не добре було б, коли б ти так поскакав у той Малин та розвідався, де саме тепер

Богатьківна. Може цьому кушніреві, що ти про нього згадував, дещо про неї відомо, або

комусь іншому. Тоді ми й знали б, що і як нам робити. Скочиш?

— А чому б ні? Конем, чи пішки прикажете?

— А вже ж що конем, бо конем скоріше вернешся. Тільки, щоби й ти сам де не

заворушився і коня щоб не прошалаптив, бо знай, що я тебе з-під землі добув би, а тоді

шкура не твоя. Затям собі, брате. А за те, як ти мені справишся добре, то ласка моя не мине

тебе.

Фтерапонт обхопив Босаковського за коліна:

— Спасибі вам!

— Та ще й те мушу тобі сказати, що коло мене ти можеш у люди вийти, а без мене