З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Молодь живим вікном обступила старих. Забулося, що перед хвилиною було. Пісня

минулої слави чарівним омофором теперішнє лихо прикрила.

Ще кілька слів, ще кілька ударів по струнах, і тихо стало. Тільки чути було, як ліс

тривожно шумів і як річка хвилями журилась.

— Гарно було! — зітхав, колихаючи головою, найстарший із селян. — Ще й як гарно

було, хоч життя не раз висіло на волосочку. Та що нам життя! Більш разу не вмреш.. А тепер

що?

— Колись ми, — нарікав другий, — слави лицарської добували, про наші діла сліпці

пісень складали, а нині?

— Нині ми, як харцизи, з колами в ровах засідаємо.

— Ой, втяли нам крила, втяли! І самі не літають і нам не дають, мов задурманені,

крутимося, не знаючи, що зі собою діяти.

— Що? Шукай собі як не глибокої води, то високої гіллі, бо навіть гідної рушниці не маєш,

щоб по-козацьки вмерти.

Балакали. Видно було, що пісня їм до душі дібралась. Тому й нарікали на свою нікчемну

долю.

Аж нараз найстарший з них гукнув:

— Тю на ваші дурні голови! Залишім жалі бабам, а самі до шабель! Чого ми тут

досидимося, браття? Підем же з отсим товариством, друге таке не пригодиться скоро, а

може й ніколи.