З-під Полтави до Бендер. Крутіж

припала рідну доню Хмельницького вітати.

— Коли б знаття, були б ми напекли всього, наварили, як на храм. Ов, ов, ов!

— Не овкайте, лиш поможіть нам вибратися з халепи, — перебив Босаковський.

— Та яка тут халепа, добродію!

— А така, що полковниці хочеться до Суботова, а дорога, як самі знаєте, непевна. Тож

поможіть ви нам.

— Авжеж, що поможемо. Ми за покійного гетьмана дитину й крові дали б собі пустити, не

то що! Кажи, полковнице, як і чим ми тобі можемо допомогти?

— Треба нам хоч трьох жвавих парубків, щоб дорогу до Малина знали, — відповів

Босаковський, — маєте таких?

— Знайдуться.

— І щоб у разі потреби язика в губі, а шаблі в піхвах не забули.

— І такі є.

— В Малині маємо одне діло, не дуже то й безпечне, так тоді відважних хлопців

вибирайте!

— І відважні знайдуться.

— Та щоб вірні були.

— Не обиджайте нас, пане. Щоби хто з нас полковницю Нечаїху зрадив, о, того бути не

може! Невже ж ми дикуни, чи що?

Босаковський простягнув до них свою долоню, як лопату велику, лиш пощерблену трохи.