З-під Полтави до Бендер. Крутіж

стиснулося з болю. Ось воно як! І що ти вдієш із своїм розумом, із своїм військовим

досвідом, із своїм добрим серцем, коли люди не розуміють тебе?! Заллє тебе оця каламутна

хвиля, заллє! Не трать сил, спускайся на дно.

Але пригадав полковницю, що може чекала на його допомогу, як на спасення, і нову силу

почув у собі, нову бадьорість у тілі й душі.

Подав Петрусеві люшню, а сам руки на грудях навхрест зложив, а, згори поглядаючи на

дядьків, почав:

— А все ж таки, людоньки добрі, ви самі завинили.

— Ми?

— А так. Бо замість ставати один поруч одного, плече об плече, щоб було одно стадо, а

Виговський пастирем над ним, ви кожний на свою руку починаєте робити. Хочете, щоб що

село, то була окрема держава? А того ніде не було, нема й бути не може. Шани та послуху в

вас нема.

— Досить ми наслухалися, пане, а тепер хай нас послухають інші.

— Так, так, тепер хай нас послухають вони.

— Досить нашої покори. Через низький тин і жидівські собаки скачуть.

Босаковський сплюнув.

— Бачу, що не добалакаюся з вами. Слухайте, люди! Коли б я хотів, то постріляв вас і

пішов, куди треба. Рушниць, куль і пороху маю подостатком. Але я вам не ворог, вашої

кривди не хочу й тому пришліть до мого табору трьох своїх найсвідоміших людей, щоб я з