З-під Полтави до Бендер. Крутіж

було в купу стріляти. Виб’ю вас до одного, як собак, хати попалю, худобу заберу з собою,

землю і небо лишу, мурла туподушні, одуди смердячі, бісові виплодки погані!

Батькував і матіркував так, що аж в’янули вуха. (Добре, що Нечаїха не чула).

— Ну, чого витріщився на мене, як на біс батька зна-що? Полковника не бачив? Я тобі

такий пірнач покажу, що юшка з тебе потече, хаме один, лиш підходь! Ну, підходіть хутчіш!

Чого ж ви стоїте, горлорізи, живодери, людоїди, змії! Підходіть!

Захиталася товпа, дехто пробував утікати.

— Куди?! — зверещав на них Босаковський. — Ну, куди? Стій! Кажуть тобі, стій, а то

стріляю! Як диких вепрів, вистріляю вас і лій витоплю з ваших пуз чортові чоботи мастити!

Нараз буцім першу злість тими словами зігнав і лагідніше, іншим голосом став

промовляти:

— Гей, люди, люди, невже ж вам не сором? На спокійних подорожніх засідаєте з

ломаками та з ціпами, як розбишаки які? І навіть із рушниць не вмієте стріляти? Тою! А ви ж

господарі якісь, а може й хуторяни, божої земельки властивці, чесних батьків погані сини. Тю,

і ще раз тю! І ще раз! Того я від вас, людоньки божі, ніяк не сподівався. Усього сподівався, а

цього ні!

— Або ми на вас нападали? — почулося з товпи.

— А що ж це було, скажіть?

— Ми оборонялися.

— Оборонялися? То ми, значить, ішли на вас?