З-під Полтави до Бендер. Крутіж

іржання коней, пронизливе, розпучливе, болюче.

Щолиш як літній вітрець розвіє хмару диму, стане видко, яке то цільне козацьке око. Ні одна

куля не хибила. У воді бовтаютья коні й люди, копирсаються ноги, руки повітря пальцями

хапаються. Ще хвилина, і Дніпро несе шапки з двоглавими вірлами, списи й торби порожні, без

куль. Людські голови то вискакують із хвиль, то йдуть під спід, щоб уже більше не вернутись

ніколи. Коні останками сил хочуть утриматися на воді й доплисти до берега... Задалеко...

Багровіє Дніпро.

Ще один наказ Мручка, ще один стріл і - тихне. Дніпро несе останки тих, що безкарно хотіли

каламутити його чисті води.

Тільки три москалі заціліли. Видно, як без шапок, без списів і фузій чвалають берегом

Дніпровим у напрямі руїн Переволочної.

«Поклоніться світлішому! - гукають за ними козаки. - Скажіть, що Дніпро широкий і глибокий.

Ще на тисячі таких, як ви, місце має.» «Навіть самого світлішого прийме, якщо він з нами

поборотися схоче!» - додає котрийсь. Але москалям і не в голові відповідати. Щасливі, що

вихопилися з того пекла.

Козаки ховають покійних товаришів, щоб Москва не знущалася над ними. Хтось починає

співати: «Ой не плачте, не журіться, в тугу не вдавайтесь, заграв мій кінь вороненький, назад

сподівайтесь.»

Мручко кривиться, якби кислицю закусив. Не любить козацького смутку. Каже, що

пригадується йому пес, як до місяця виє.