З-під Полтави до Бендер. Крутіж

Аж увійшла Нечаїха. Поверх свого одягу вбрала чернечу рясу й ще сумнішою стала: сам

сум. Але ж бо й краса її ще ясніше засіяла. Лиш уклякай і молися до неї.

Усі замовкли, і через хвилину здавалося, буцім вони справді перед нею навколішки

стануть і почнуть мовити молитву.

— Я готова, — озвалася. — А тепер...

Усі присіли на хвилину, щоб добро в хаті сідало. А як схопилися з лав, Устя зняла ікону,

поблагословила нею достойну гостю та отак з іконою підвела її аж до воза.

— Бідна, бідна моя! — шепотіла. — Покійні батько виплекали таку розкішну на те, щоб...

І залилася сльозами.

— Ну, рушай! — подав знак. Улас і кілька їздців пірнуло в імлу. Була це передня стежа.

За хвилину зникли з очей, і тільки глухий тупіт кількох підков подавав знак, де вони зникли.

Задудонів міст, заторохтіли кволо колеса, і наші подорожні виїхали з Уласових воріт.

Озирнулися. Ще тільки щось бовваніло за ними, зразу, як стирта, а далі, як величезний

медвідь, що вийшов з лісу і дивиться на шлях.

Як у сні мерехтіли крізь мряку слабо освітлені вікна.

Озирнулися.

— А добре пояс стягни, щоб не розсипалися кості! — бігли за Уласом Устині сердито-

добрі слова.

Улас мовчав. Жалко було за жінкою.

— Кажу вам, полковнице, — повернувсь до Нечаїхи, — це така жінка...