З-під Полтави до Бендер. Крутіж

як чирякові в роті, а ти ще насміхаєшся з мене! Ану, ноги на плечі й геть мені з двора, щоб

тут і духом твоїм старечим не пахло! Чув?

— Тихо вже, тихо! Не бійся, не кину тебе, — заспокоював жінку Улас. — Причепилася, як

мазь до ходака, і відчепити годі... А хотілося б ще хоч раз погулять по-давньому та

послухати, як кулі свищуть і як шаблі дзвенять. Ех, як хотілося б!

— Мамусю моя рідна! — скрикнула Устя. — Не бачили ви борця, то подивіться! Та це

такий козак, що його і тручати не треба, бо він сам упаде. Що? Ні? — насміхалася. — «Куди

йдеш, Йвасю?» — приговорювала. — «На війну» — «А чого так рано?..» — «Бо може сце

кого вб`ю» — «А як він тебе?..» — «Ну, або я йому сцо винен?..» Ось такий то борець, щоб

ви знали.

— Жінко! — розсердився Улас. — Не доводь мене до люті, бо, Їй-Богу, піду!

— А невже ж я тебе спиняю?

— А щоб знала, що піду!

— Боже провадь, дідьку пхай!

— А таки піду, а щоб ти знала, що піду, за таке слово піду.

Ухопив шаблю, застромив за пояс пістоль і казав собі подати свитку, підбиту баранцями.

Це означало, що він справді вибирається з хати.

Устя долонею обтирала губи. А це знову було познакою, що вона також від свого не

відступить.

Улас поправив пояс і тупнув ногою. Встав, підперезався і по- козацьки зібрався.