З-під Полтави до Бендер. Крутіж

темно, що в Уласовій хаті челядь каганці позасвічувала.

— Посидьте ще хоч днину-дві, — просила Устя свого гостя, — бо і як же вам у таку темінь

пускатися у дорогу!

— Не ті часи, щоб без діла сидіти, — відпрошувався Босаковський. — Край у небезпеці,

гетьман також, і полковницю Нечаєву пора вже нам у Чигирин відвезти. З кожним днем

небезпечніше стає. Навіть не знаєш, кого боятися — своїх чи чужих, Цицюри чи царських

ратників, чи Юрася? Такі часи!

Босаковський важко зітхнув.

— Ой, погані часи! — притакувала Устя. — Погані!.. А все ж таки добре, що Нечаєву від

харцизів відбили. Погадати лиш: полковника Нечая жінка, а покійного гетьмана Богдана

рідна доня харцизам у руки попала! Боже ти мій, падоньку мій, ось яких то часів довелося

нам дожити!

— Усте! — гукнув на жінку Улас, — не падькай, лиш іди та готуй харчі на дорогу. Як

мають їхати, то хай їдуть нині, бо завтра хто його зна що буде.

Устя нерадо пішла, але наготовила такого, що на цілу сотню на тиждень стало б. І

вареного, і печеного поназношувала, бо то не звичайні козаки, а полковниця Нечаєва із

знатними жінками в дорогу їде.

А старий Улас також не дармував: для синів і челяді підбирав зброю.

До кожної шаблі й пістоля приглядався. Пригадував собі, де, коли й як вони йому

служили. Минулі годи й далекі походи, мов живі, перед ним виступали.