З-під Полтави до Бендер. Крутіж

свою любу полковницю хоч трохи розвеселить.

Так доїхали вони до якоїсь більшої річки. Босаковський сів на свого сухореброго, що за

возом біг на припоні, і вишукував брід. Переправилися й уже щасливо на другім березі

опинилися були, як нараз мряка стала підноситися, відкриваючи доволі широкий,

привабливий для ока краєвид.

Побачили омшаники5 в балках і кілька загород під лісом. Де-не-де їжилася посіріла,

колись жовта стерня. Навіть забутий страхопуд, відбувши свою службу, гойдався і коливався

на стовпі, вимахуючи безугарними руками й полохаючи птахів, яких уже не було, бо від-

летіли.

Уцілілий шматок землі, недоторкнений війною, — аж дивно!

— Туди ви, мабуть, не проходили, — звернувся Босаковський до хлопця, що за черницею

на хутір прокрадався.

— Ні, добродію, не проходили. Ми другого берега річки трималися, а туди на Малин

дорога.

— А ти в Малині бував?

Парубок зам`явся.

— Доводилось.

— А знаєш тамошніх міщан?

— Декого. Ще як бурсаком до них заходив.

— То ти в академії учився?