З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Було колись, було, — шептали його вуста і хитався на підголенім лобі великий сивий

оселедець.

— Оцей пістоль далеко несе і мітко влучає, — казав до Босаковського. — Прийми від

мене. Недорога штука, але добра (усміхнувся). Так і з людьми буває. За деякого на око ти й

шеляга не дав би, а на ділі він гарний чоловік. І навпаки.

Босаковський прийняв пістоль і розцілувався з Уласом.

— Якщо Бог милосердний дасть мені до моїх «майонтків» вернутися, то я тобі звідтіль

таку пришлю рушницю, що на іншу ти й дивитися не схочеш. А нині хіба тобі оцей ріжок

дарую. Я з нього висипав чорного проса кірців, щоб не збрехать, десять, коли не більш.

І вручив Уласові порохівницю, що її у бою в одного розбишаки відняв.

— Ріжок славний, сріблом кований, ще й позолочений, від мого покійного діда маю, хай з

Богом спочиває, — прихвалював.

Улас оглядав порохівницю.

— Спасибі. Спасибі тобі. Жаль тільки, що на стіні без діла повисне, — жаль, що не піду з

тобою.

— А хто тебе тримає? — схопилася Устя. — Вільному воля! Як хочеш, то йди! Іди, дурій

на старі літа!

— А тебе я на кого лишу? — всміхнувся Улас. — Ще, чого доброго, наскочать на наш

хутір харцизи й пірвуть мою краплю.

— А лихий тебе пірвав би, язикатий діду! — відрубала йому Устя. — То я тобі догоджаю,