З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Що кращої ти і в небі не дістанеш, — докінчив за нього Босаковський.

І замовкли.

Хвилину їхали, як черці, і то черці, посварені зі собою. Ніхто пари з уст не пустив.

Босаковський ноги обтулював Олені, бо ранок був студений тією їдкою, мокрою, осінньою

студінню, що поганіша від морозу.

Помело на передню стежу, гукав, щоб не відбігали задалеко, а Улас на охорону озирався,

чи не відстає.

Борис на буланім конику герцював біля воза, Уласів Петрусь по другому боці. Вони

пильно розглядалися довкола, та нічого небезпечного не бачили й не чули. Шлях завмер.

Тільки іноді зайчик перебіг дорогу, або лис майнув стрілою і сховався у мряці. Недоглоджені

кості, потовчене череп`я і порвані шматки одежі, обагрені кров`ю, вказували, куди перед

кількома днями перейшла була розбишацька ватага.

Часом коні стригли ухами, полошилися і не хотіли йти. А як батогом присилувано їх —

кидалися вбік і мало не перевертали воза. Це тоді, як доводилося проїздити поряд з убитою

худобиною або людським трупом, що лежав при дорозі.

За кожним подувом вітру чути було згар.

— Песиголовці! — сердився Улас. — Геть випалили оселі. Грабуєш, то вже чорт тебе

бери, але пощо людям хату палити, та ще й під зиму!

— Або пощо вбивати невинних? — питався Улас. — Нема гіршої звірюки, як недобра

людина.