З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— А тепер, стара, обійму тебе. Сварлива ти, бо сварлива, але подруга чесна, нема що

багато казати. Так. Може вже й не побачимося з тобою. Хто його зна. Легко з хати вийти, та

нелегко вернутися. Такі часи. Тримай же наше хазяйство кріпкою долонею та синам не

дозволяй гуляти. Невісткам також. Ти це вмієш, може, й краще від мене. А мене не поминай

злом. Бачиш, я козак! Війна — козацьке діло. Доброму ділу і пособити годиться. Прощавай!

І пригорнув її міцно до себе.

— Ой, пусти! — скрикнула Устя. — Та чого ти мене так душиш, як вовк вівцю! —

боронилася. — Та йди вже, йди! А тримайся вітру, щоб з ніг не впав, і кріпко пояс стягай, щоб

не розсипались кості, — договорювала.

Нараз сіла на лавку і зміненим голосом спитала:

— То ти таки справді йдеш?

— З таким ділом я не жартую, Усте. Знаєш мене.

— Не спиняю. Ось тобі й хрестик на дорогу. Може, від нього відіб’ється яка ворожа куля,

а може, він і відверне її від тебе. Дав би це Бог.

Зняла зі своєї шиї старий срібний чималий хрестик, поцілувала його й почепила Уласові.

— Носи його й не скидай ніколи, так як і я його носила і не жалію цього. Бог поміг чимало

літ з тобою прожити і прожити не найгірше.

— Авжеж, авжеж, — притакнув, тупцюючи, Улас.

Хоч і спішився на війну, а все ж таки видно було, що жалував за жінкою і за тими

світлицями, що в них не один щасливий день прожити довелось.