З-під Полтави до Бендер. Крутіж

— Так воно, так, — притакував Помело. — Христос не казав ближньому кривди робити.

Але де ж сьогодні оті християни?

— У небі, — докинув Босаковський.

Їхали без пригод і на відпочинок отаборилися у лісовій долинці. Порозставляли вартових,

щоб їх яке лихо не застукало. Босаковський казав розпалити ватру, щоб Нечаєва трохи

погрілася.

По нікім не було видно так утоми, як по ній. Сиділа сумна й задумана, буцім не від миру

сего. Чорна одежа ще більше підкреслювала цей смуток.

Босаковський жартами й оповіданнями своїх пригод пробував її розвеселити.

— Раз, — почав він, — іду я через міст. Уже навіть не пам’ятаю, де, та воно неважне. А

міст був вузький, але довгий, довжелезний. Доходжу до середини, дивлюся, а переді мною...

— вгадайте що?.. Не вгадаєте: медведисько, та такий вам кудлатий та великий, як корова.

Суне на міст та щось під носом муркоче — хто його знає що. Оторопів я; що мені тут, сироті

безталанній, діяти? Річка широка й глибока, ну — прямо Дніпро, не скочу. А вертатися ніяк,

бо бурмило вже побачив мене й не пустить, ясно, що не пустить. Лишенько моє! Зі страху

принишк я до дощок та й думаю собі: ну, пане Валєнтий, попрощайся, брате, зі світом!

Небагато ти жив, небагато й доброго зробив, а за хвилину будеш небіжчик. Упав я і вдаю

небіжчика. Та все ж таки, повертаюся на другий бік. Гадаю собі, маєш мене з`їсти, то їж, щоб

я тебе, потворо погана, не бачив на мої очі. Перевернувся я раз, перевернувся другий, а тоді

й кажу до себе: а може б отак докатулькатися до другого кінця! І вже був недалеко берега, аж